«…бо те, що глядачі сплять, вже зрозуміло».
Сцена з вистави "HA*L*T". Фото: Bartek Warzecha
***
Час: лютий 2022 року.
Місце: Україна, Київ, Театр драми і комедії на лівому березі Дніпра.
Незабаром розпочнуться генеральні репетиції вистави «Гамлет» у постановці Тамари Трунової – на будівлі театру вже висить величезна афіша.
Але замість гамлетівських репетицій починається російське вторгнення на територію України.
Гучні вибухи чути близько 04:20 ранку 24.02.2022.
Актори не сплять цілу ніч.
Усі театральні заходи та репетиції скасовуються.
***
Закреслені заходи у театрі, заплановані на 24 та 25.02.2022. Надпис: «Україна. 4:20. Початок війни».
Фото: Instagram Олександра Соколова, актору трупи Театру на лівому березі Дніпра.
У цей момент питання: «Бути чи не бути?» вже не виглядає таким банальним чи заїждженим, адже в розпал трагічних подій на територіях України всередині театру виникає питання, чи має це сенс (або точніше, чи доречно) продовжувати присвячувати себе постановочному процесу, який навряд чи був розрахований на війну. У відповідь на це замість «Гамлета» створюється особливий твір, який, за словами самої режисерки Тамари Трунової, розрахований на закордонні вистави, а не на рідну сцену. Це визначається вибором і трактуванням його основних тем, а саме: як робити театральні вистави, коли надворі йде війна?
"HA*L*T" здається мені глибоко філософським сценічним есе, тому я маю намір бути дуже обережною у своїй інтерпретації. Найменша згадана деталь може стати спойлером (тому раджу відвідати виставу особисто). Проте мушу принаймні окреслити атмосферу, яка є основою цього театрального дійства протягом усієї доби. Це така собі фантасмагорія, вже з точки зору драматургічної концепції. Молодий данський принц перетворюється на молодого українського актора, який є не центральним персонажем, а однією з важливих ланок у ланцюжку людей, які його оточують, і подій, учасником яких вони є. Замість Гамлета, в імені якого відсутні дві літери, що складають англійське слово "me" — «я», — на сцені народився інший герой — і він здається ще більш розгубленим і схильним до паніки та божевілля, ніж оригінальний Гамлет. Режисура Тамари Трунової по-сучасному інтерпретує драматургію Шекспіра, компілює оригінальні тексти українських митців, оновлює вибрані контексти та відкриває відчуття глядача. Він не лише вкотре доводить позачасовість драми «Гамлет», а й трансформує погляд на єлизаветинську драму через ситуацію, яка відбувається у світі зараз і тут: через війну в Україні.
«Гальт», актор, який повинен був зіграти Гамлета, намагається вловити навколо нього останні крихти здорового глузду. Він насамперед шукає сенс поточних подій і оцінює свої потенційні дії як реакцію на них. Але тут він не персонаж, а реальна людина. «Гальт», по суті, є колективним образом. А той, хто спочатку повинен був зіграти роль Гамлета, принца данського, у цій виставі постає звичайним українським актором на ім'я Олександр Соколов. Як і інші виконавці - вони не персонажі драми Шекспіра, а учасники акторського складу Театру на лівому березі Дніпра. «Було чи не було... буде чи не буде... бути чи не», - написав Олександр Соколов у своєму Instagram 23 листопада 2022 року - через півтора роки після початку війни, через півроку після запланованої прем’єри оригінальної постановки «Гамлета». Коли "HA*L*T" пізніше був створений на тему театру у супроводі війни, ми отримали відповідь, що треба хоч щось робити (щось подібне у постановці говорить одна з актрис, Ірина Ткаченко).
Вистава неочікувано починається зі звичного «фестивального» фіналу, а саме обговорення після того, як вистава вже почалася. Оскільки у глядачів немає питань про те, чого вони ще не бачили, актори починають відчувати, що щось не так. Згодом вони з’ясовують, що жодної вистави… не відбулося. Атмосфера сцени базується на мінімалістичній сценографії, яка від початку обмежується чорними «дискусійними» стільцями, що виділяються на білому тлі, та персонажами акторів і актрис, одягнених у чорні костюми. У спалахах театрального світла та клубах диму постають червоні ялини, які візуально зливаються з акторами, проєктуючи у свідомість глядача живі природні субстанції, а не просто колір, «що відповідає найнижчим частотам, які може сприйняти людське око»... Спроби підтримувати бесіду переходять у загальну паніку, коли артисти вже не знають, що робити далі з публікою – і особливо з собою.
Початок вистави "HA*L*T": Фото: Bartek Warzecha
На якомусь підсвідомому, емоційному рівні постановка "HA*L*T" викликає асоціацію з одним із найсвоєрідніших танців. Ймовірно, справа в кольорах вистави – переважають чорний і червоний – або в її загальному динамічному ритмі та гостроті рухів акторів. У всякому разі, особисто для мене "HA*L*T" – це театральне танго, тому що воно мене, як глядача, весь час міцно сковує враженням несподіваності, неврівноваженості, напруги і водночас закликає до холоднокровного збереження уваги, не дає мені заплющити очі в найчутливіших, часто нестерпних місцях... Як, наприклад, момент, коли я ненавмисно стаю частиною жахливого акторського хоровода. Чи дійсно я очікувала, що вони почнуть співати українські народні пісні? Я нічого не очікувала, але була готова до найгіршого, і воно сталося. Народні пісні змінилися емоційними декламаціями імен загиблих від рук російської армії під час війни. З повільного «танцю» на честь полеглих на сцені народжується образ смерті, який дихає в глядачів і доходить аж до мого ряду десь у середині залу.
Сцена з вистави "HA*L*T": Фото: Bartek Warzecha
Вистава "HA*L*T", безсумнівно, про війну. Але це не тільки про військовий конфлікт між двома державами. "HA*L*T" — це відображення внутрішніх мистецьких суперечностей, які часом досягають шаленої кульмінації, залишаючи творця тет-а-тет із власними страхами, тривогами та невпевненістю. Ця вистава зображує потужне зіткнення митців із жорстокою реальністю, в якій, здається, більше немає місця для театру. Однак саме розгортання історії свідчить про протилежне: театрам не тільки вкрай необхідно «хоч щось робити» в нинішніх психологічно і фізично важких умовах, але й вигідно з інформаційної точки зору. Тому я сприймаю театр як якийсь альтернативний фронт. Бо поширювати правду про російське вторгнення паралельно з переживаннями, реакціями та діями українських творців – це мистецька оборонна тактика, яка потребує продуманої стратегії. У зв’язку з цим я однозначно стверджую, що постановочний колектив вистави "HA*L*T" у режисурі Тамари Трунової досяг успіху в цій мистецькій боротьбі.
Наталя Міхаліна Скаринка
Переклад на україньску Марії Жданюк